Не зачіпаючи глобальних питань про ознаки корупційних дій у рефінансуванні банків чи спекуляції на валютному ринку, які у всіх на слуху та вустах, хочу зупинитися на, так би мовити, "приватних" проблемах клієнтів банків, які здебільшого не афішуються сторонами через їхню нібито незначущість. Однак саме ці буденні та невеликі проблеми та незручності, власне, й формують ту ауру неспокою, яка відчувається сьогодні у суспільстві.

Здавалося б, що повинні робити поважні банківські установи в період кризи, одним із наслідків якої є вже практично масове невиконання клієнтами банків своїх зобов’язань згідно з кредитними договорами? Так, домовлятися, оскільки, здається, вже стало аксіомою: поганий мир кращий гарної війни.

Однак насправді все навпаки. Банки переважно не йдуть на якісь угоди з клієнтами щодо реструктуризації, пролонгації чи відстрочки виконання зобов’язання. А якщо таке пропонується, то лише під додаткову заставу, вартість якої багаторазово перевищує забезпечене нею зобов’язання.

Будучи юристом, який досить часто представляє інтереси фізичних осіб в судових спорах саме з банківськими установами, хочу сказати про невиправдано жорстку позицію банків до боржників. Не до злісних боржників-кидал, які беруть але не збираються повертати, а саме до пересічних громадян, які взяли гроші, скажімо, на ремонт оселі в стабільних вже п’ять років доларах під невисокий відсоток. Але тут - "бах!" - криза, і долар під небеса. А ще коли з роботи звільнили, чи, не дай Боже, хтось захворів, то от і все, зливайте воду. А тут і банк висуває претензії по повній програмі.

Незважаючи на велику кількість юристів та постійне зомбування з приводу домовляння з кредиторами, яке лунає телеканалами, алгоритм цього домовляння у простих людей також нескладний: прийшли до банківської дівчинки чи хлопчика, несміливо перепитали, чи можна якось розстрочити чи перенести сплату. У відповідь отримали зверхнє "ні" - от і все домовляння. Без будь-якого намагання обгрунтованого звернення із письмовою заявою. Потім із боку банку, звичайно, низка юридичних дій (попередження, претензії), які призводять до судового розгляду, де на пропозицію відповідачів про мирову угоду - чітка і жорстка відмова банку: "Яке ж домовляння, коли грошей не платять!"

Про справедливість умов договору (під час кризи, яку ніхто не планував, але яка не є форс-мажором) чи про те, що працівники банків своїми діями сприяють збільшенню боргу за кредитами, - жодного слова.

І тут хочеться сказати кілька добрих слів про окремих суддів, які, виносячи рішення про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості, все ж зважають на об’єктивні обставини і зменшують суми штрафних санкцій.

Однак, як співав Окуджава, "хороших людей так немного…" І я не думаю, що вони в змозі збити напругу в суспільстві.

У деяких прогресивних країнах раннього середньовіччя була державна гарантія того, що коли лихвар бере понад 13% річних, то лихваря зварять у маслі.

Можливо, непогано б і нашій державі міцніше тримати руку на пульсі соціальної напруженості та вчасно реагувати на виклики часу та кризи? Бо надії на усвідомлення банками того, що вони самі повинні вчасно зупинитися, немає.

Ну як інакше можна розцінювати те, що, роздаючи вже в період кризи людям кредитні картки (на мінімальні суми від 250 до 500 грн.), один із банків "забиває" у договорі можливість щоквартального моніторингу картки, якщо вона не використовується клієнтом. А моніторинг у нас - правильно, платний. По 20 грн. за "подивитися".

Само собою, гроші списуються з тієї таки картки, а якщо ви їх не внесете, починають капати відсотки. Порахуйте, за скільки часу, маючи картку "на чорний день" і не користуючись нею, ви втратите 250 грн.?

Ще один приклад. Прийшла до мене людина й каже: от кілька років тому звільнився з роботи, а коли працював, отримав зар­платну карту і до неї кредитну.

Кредитною картою не користувався, тримав "про всяк випадок".

І от той випадок настав: банк повідомив свого клієнта, що непогано було б зайти і внести борг. "Який борг?" - здивувався клієнт. "Ну як який, - здивувалися в свою чергу банкіри, - отут же маленькими літерами внизу - щомісячний платіж за користування карткою становить 10 грн.".

А тепер помножте 10 гривень на 12 місяців та на кількість років, які ця людина не користувалася карткою. І відсотки також не забудьте додати.

На пустому місці є дохід, а людина кляне банки, державу та колишню рідну установу, яка втюхала чудовий продукт!

Або ж без попередження договірне списання банком плате­жів з дебетової картки на кредитну до 10 числа місяця, хоча пла­тіж по кредитній, згідно з умовами договору, проводиться після 20-го. Як на таке реагувати?

Так, в особистому житті все просто: на хамство реагуємо або словом, або ділом. На жаль, банку пику не натовчеш, а роздратування залишається. І не факт, що воно виллється на сім’ю, а не на якомусь мітингу з погромом авто та вітрин.

Хоча це так, квіточки для фізичних осіб. Цікаве поросятко одна банківська установа піднесла юридичним особам, уповноваживши начальників своїх відділень одноосібно підписувати документи про сплату державного мита. Що напряму йде у розріз з інструкцією "Про порядок справляння державного мита", затвердженою наказом ГДПІ України від 22 квітня 1993 року, де зазначено, що напис про сплату держмита скріплюється першим і другим підписом посадових осіб кредитної установи.

Здається, формальність, а суди справи з неправильно оформле­ною сплатою держмита повертають. А деякі клієнти, в яких через це пропущено процесуальні строки, думаю, судитимуться з банком, що також не сприятиме зменшенню ентропії у всесвіті.

За великим рахунком, усе наведене вище - так, замальовка з натури. Захотілося на папері викласти кілька прикладів того, як через непродумані, непрофесійні дії та й просто жадібність і бажання "наварити" на всьому банки втрачають залишки довіри людей.

Розумію, що заклик схаменутися не пройде: це - протиприродно для української банківської системи. Вовк ніколи не стане вегетаріанцем, єдине, що він може, - це здохнути з голоду.