Перш ніж Девід Мілібенд цього тижня виступить в Києві з промовою про політику відносно Росії, йому було б корисно взяти кілька уроків з досвіду свого великого попередника. Лорд Солсбері, міністр закордонних справ і прем'єр-міністр часів Британської імперії, представляв величезну світову державу, але це не означало, що він любив грати її потужністю.

Коли Солсбері бачив пропозиції щодо британської політики, які, як він вважав, можуть зашкодити інтересам інших великих держав, міністр дивився своїм колегам в очі та прямо питав: "Ви справді готові битися? Якщо ні, не використовуйте подібну політику".

Якщо події останніх двох тижнів в Грузії щось і показали чітко, так це те, що Росія битиметься, якщо відчує, що страждають її життєві інтереси на території колишнього СРСР. А Захід цього робити не буде, і не зможе - через конфлікти в Іраку і Афганістані.

Інші погрози з боку Заходу такі ж порожні. Росія сама відмовилася від співпраці з НАТО. А якщо їй справді погрожуватимуть виключенням з "великої вісімки", Росія піде і з цієї організації - ще і тому, що без Китаю і Індії даний клуб стає все більш безглуздим. Загроза заборони на вступ у Світову організацію торгівлі трохи важливіша, проте Росія досягла успіху в економіці і без СОТ, і ця небезпека втратила гостроту.

Москва нагадала НАТО, що добра воля Росії важлива для забезпечення постачань силам США і НАТО в Афганістані через Центральну Азію. Інакше альянс може стати повністю залежний від маршрутів, які йдуть через Пакистан. Звідти, де зараз знаходжуся я, це здається не найкращим варіантом - а знаходжуся я зараз в готельному номері в пакистанському Пешавареі

Повністю підтримуючи Іран, Росія має можливість не допустити компромісу між Тегераном і Заходом, змусити США завдати удару, який виявиться катастрофою для західних інтересів і незвичайно сприятиме інтересам Росії.

Проте якщо Мілібенд захоче, його промова може стати чудовою нагодою поставити російську політику Великобританії на фундамент здорового глузду: укріпити єдність Заходу і вирішити питання на зразок зниження нашої енергетичної залежності від Росії, утримавшись при цьому від порожніх обіцянок і безнадійних завдань. До таких можна зарахувати спроби повернути Південну Осетію і Абхазію під контроль Грузії або змусити Росію змінити Конституцію для екстрадиції Андрія Лугового, якого звинувачують у вбивстві колишнього агента КДБ Олександра Литвиненка.

Росії, зі свого боку, потрібно відмовитися від безнадійних цілей на зразок повернення Косова під контроль Сербії або спроб змусити Великобританію змінити закони для екстрадиції Бориса Березовського і чеченського лідера Ахмеда Закаєва.

У першу чергу Мілібенду слід гарненько подумати, перш ніж від імені Великобританії підтримувати вступ Грузії та України в НАТО. Він повинен уважно вивчити поширене на Заході переконання, що Росія "розставила пастку для Грузії" в Південній Осетії. Це не було російською пасткою. За останні роки Москва чітко, публічно і неодноразово давала зрозуміти, що, якщо Грузія нападе на Південну Осетію, Росія битиметься.

Очевидно, що це президент Саакашвілі розставив пастку для Заходу, виходячи з переконання, що, якщо він почне війну за повернення втрачених Грузією територій, Захід прийде йому на допомогу. План не спрацював так, як хотілося б Саакашвілі: ми не почали воювати за Грузію. З іншого боку, всі обіцянки західних урядів надалі узяти Грузію в НАТО припускають, що ми це зробимо в майбутньому, якщо буде потреба. Але як можна давати подібну обіцянку людині, яка спробувала втягнути нас у війну, навіть не запитавши нашої згоди?

Стосовно України, Мілібенду слід уважно вивчити численні результати надійних соціологічних опитувань: вони показують, що приблизно троє з чотирьох звичайних українських виборців виступають проти вступу в НАТО. Це пов'язано не тільки з тим, що вони хочуть підтримувати хороші відносини з Росією, але і з тим, що вони бояться опинитися втягнутими в катастрофічні американські війни в мусульманському світі.

Навіть коли мова заходить про ширше питання, про зближення із Заходом замість Росії, прозахідна більшість в Україні невелика: близько 53% проти 47%, якщо судити з останніх президентських виборів. До цього часу нам варто було б навчитися на страшних прикладах Боснії та інших регіонів, що незначної більшості недостатньо, коли на кону опиняються життєво важливі для країни питання.

Іншими словами, головною загрозою стабільності України є рух НАТО на схід, а не російські амбіції. Реалістична британська політика стосовно України повинна означати справжнє прагнення допомогти їй розвиватися в економічному, соціальному і політичному плані, щоб поступово країна зближувалася із Заходом і одного разу отримала можливість вступити в Європейський Союз. Ні за яких обставин не слід втягувати Україну в катастрофічну кризу в ім'я НАТО, яке у будь-якому випадку не зможе і не почне захищати її.

Коли стежиш за нинішнім конфліктом з Пакистану, стають відкриваються деякі цікаві речі. По-перше, Захід шалено роздмухує кризу у відносинах з Росією, тоді як перед ним стоять такі складні проблеми у мусульманському світі.

Вражаюче також, що пакистанські ЗМІ висвітлюють дану кризу гранично збалансовано, хоча традиційно вони займали ворожу позицію стосовно Москви.

Невже вони несподівано полюбили Росію? Нітрохи. Річ у тому, що коли йдеться про міжнародне беззаконня, утиск і агресію, вони вже не бачать великої різниці між Росією і Америкою. Тому нотації західних лідерів не здаються переконливими ні в Пешаварі, ні будь-де за межами самого Заходу.

Анатоль Лівен - професор Королівського коледжу в Лондоні, колишній кореспондент The Times в Радянському Союзі

Переклад з англійської: InoPressa