Долар - це дамоклів меч сучасного Paix Americana, небезпека якого була сформульована ще у відомій дилемі Трифіна: без необмеженої емісії долара світ втратить єдиний ліквідний фінансовий засіб, вартість якого базується на довірі до економіки США; а необмежена бюджетна емісія долара неминуче підірве довіру до економіки США.

Отже, якби навіть самі Сполучені Штати хотіли позбавити долар ролі одночасно несучого та руйнівного елемента міжнародної фінансової конструкції (або фінансової архітектури, як прийнято говорити в наукових колах), навряд чи решта світу дозволила би це зробити. Це не так уже легко і безпечно, особливо враховуючи величезні запаси американської валюти в офіційних резервах нафтовидобувних країн, Китаю, "азійських тигрів", Росії, нарешті,…

Та хоч би що говорили, а потрібно міняти всю систему. Валютну. І саме про це збиралися поговорити голови країн "Групи двадцяти", які наприкінці минулого тижня зустрілися на світовому фінансовому саміті у Вашингтоні.

Це була їх перша зустріч з 1999 року, коли й було створено G-20 у відповідь на "азійську кризу". Однак це не перший (і, ясна річ, не останній) міжнародний саміт, присвячений економічному, а ще точніше - фінансовому питанню. Досить згадати, що свого часу "велика п’ятірка" виникла саме як неформальний клуб для обговорення таких проблем. Пізніше вона трансформувалася у "сімку", "вісімку" і ось тепер - у "двадцятку". Яка на думку її чергового керівника - президента Бразилії Л.Лула - і повинна замінити "не потрібну вже" "велику вісімку".

Втім, у коментарях частіше згадували іншого попередника фінансового саміту - міжнародну фінансову конференцію у Бреттон-Вудсі. На ній у 1944 році й було створено сучасну валют­ну систему. Так, Дж.Буш натякнув на необхідність проведення "Бреттон-Вудс ІІ", на що британський прем’єр Г.Браун (до якого з нового року переходить головування у "двадцятці") запевнив, що всі прямо з Вашингтона і почнуть рух до "нового Бреттон-Вудса". (Хоч і до "старого", розташованого у штаті Нью-Гемпшир, не так уже й далеко).

Хоча, якщо я не помиляюся, про "новий Бреттон-Вудс" першим, ще до зустрічі, почав говорити французький президент Н.Саркозі. І тоді дехто почав уважно поглядати на Схід, сподіваючись побачити схід не тільки сонця, а й юаня.

Росія теж з ентузіазмом намірилася "обдарувати світ рублем" - у прямому та переносному значенні. Але насправді якихось серйозних змін так ніхто і не запропонував.

Найбільш радикальна з пропозицій стосується збільшення ролі (тобто квот і голосів у Раді директорів МВФ) на користь кра­їн з новоствореними ринками. Передусім для країн групи БРІК. (Так і кортить пожартувати: "Мабуть, для того, щоб не дуже брикалися".) Ідея далеко не нова, але зараз вона, здається, як ніколи раніше близька до реалізації. Втім, і сьогодні серед експертів МВФ багато громадян країн, що розвиваються. Тепер, мабуть, вони зможуть зайняти вищі посади, але навряд чи це помітно змінить саму суть їх діяльності.

Щиро кажучи, історія МВФ знає і більш серйозні реформи, такі як емісія власної розрахункової одиниці SDR, скасування "золотих паритетів", визнання "плаваючих" валютних курсів… Сучасна криза, швидше за все, потребує заходів саме такого порядку, а не простого перерозподілу "посадових квот". Тобто йдеть­ся про продовження модифікації світової валютної системи, яка немовби завмерла на точці "1976" - коли до статуту МВФ внесли кардинальні зміни на сесії у Кінгстоні (Ямайка). І щоб зрозуміти, що ж за питання насправді стоїть на порядку денному, слід зробити невеличкий теоретико-історичний екскурс.

Глобалізація, з наслідками якої вкотре зіштовхнулася світова економіка, має багато аспектів. Однак важливість її економіч­ної складової не тільки не викли­кає сумніву, здається, у жодного з дослідників цього феномену, а й часто-густо набуває в очах спостерігачів перебільшених, а то й гіпертрофованих розмірів. Утім, цей процес має цілком об’єктивний характер, адже гроші, що лежать в його основі, - за своєю суттю, саме як економічна категорія - вміщують у собі в зародку весь процес глобалізації, лише один з етапів (хоч і досить активний) якого ми маємо можливість спостерігати сьогодні.

Результати наукового аналізу генезису грошей засвідчують, що від свого зародження гроші - як матеріалізовані суспільні відносини - були покликані забезпечувати технічні умови встановлення торговельно-економічних відносин між різними людським спільнотами. Таким чином, уже якісний розвиток грошей та їх функцій демонструє чітку тенденцію глобалізації грошових відносин. Демонетизація золота - тобто повна втрата жовтим металом позицій монопольного товару-еквівалента, припинення виконання ним усіх грошових функцій, заперечення повновартісних (таких, що мають власну вартість) грошей - відобразила і посилила найбільшу хво­робу зростання світової економіки - кризу ліквідності. На­віть якби не відбувалися згадані вище зміни у функціях грошей, у світі просто фізично не вистачило б золота для обслуговування величезних торговельних трансакцій. Спроба розв’язати цю проблему на поверхні глибинних економічних явищ знайш­ла віддзеркалення у структурній еволюції світової валютної системи.

Бреттон-Вудські угоди - це ті підвалини, на уламках яких базується ще й сучасна світова валютна система. Вона спробувала поставити долар - національну валюту нової світової економічної потуги - спочатку поряд із золотом (під гаслом "долар так само добрий, як і золото"), а пізніше - і замість золота ("долар кращий за золото"). При цьому слід розуміти: не Сполучені Штати нав’язали світові долар, а світ фінансів ухопився за "доларову соломинку", як за останню і, зда­ється, на той момент єдину надію на вирішення проблеми глобальної ліквідності. Лише США були здатні забезпечити бодай обмежену конвертованість своєї валюти в золото. Інші лише поступово переходили та розширювали конвертованість своїх валют… у долар.

Нагадаю, що спочатку Сполучені Штати мали золотий запас, значно більший за свої доларові зобов’язання. Однак активна (або, якщо комусь більше подобається, експансіоністська) міжнародна політика США призвела до явного зловживання тими можливостями фінансування дефіциту свого платіжного балансу, які надавала Бреттон-Вудська система. В результаті цього післявоєнна нестача міжнародних ліквідних засобів платежу, або так званий доларовий голод, змінилася в 60-х роках на величезний її надлишок, або доларове пересичення. Виникла та сама дилема Трифіна, а її автор ще в 1960 році запропонував створення нової резервної одиниці.

Подальші події, по суті, розвивалися за передбаченим сценарієм: крах "золотого пулу" та подвійна ціна золота, створення прообразу світових грошей у формі "спеціальних прав запозичення" (Special Drawing Rights - SDR), "деголлівська" атака на золоті резерви Форт-Нокса, скасування обміну доларів на золото для офіційних органів, напівлегальна (на противагу принципам Бреттон-Вудса) практика використання плаваючих валютних курсів.

Стабілізація у цій галузі настала лише після значних змін правил гри, які було зафіксовано у вигляді змін до Угоди про МВФ у січні 1976 року (так звана Ямайська, або Кінгстонська, валютна система). Золото було офіційно демонетизовано: золоті паритети та розрахунки в золоті скасовувалися. Повністю легалізувалася ідея плаваючих курсів. Крім зміни природи курсоутворення, істотною відмінністю від Бреттон-Вудської системи стає лібералізація руху капіталів.

Між тим у світовій системі почали відбуватися серйозні секторальні (регіональні) зміни. До початку 70-х років Західна Євро­па була невіддільною складовою Бреттон-Вудської системи. Од­нак криза долара, з одного боку, та післявоєнне відновлення захід­ноєвропейської економіки - з іншого змусили уряди країн ЄС шукати більш надійне місце для своїх економік в бурхливому валютному океані. Такою бухтою і стала Європейська валютна система.

Іншою важливою зміною стало помітне збільшення кількості учасників Кінгстонської валютної системи за рахунок країн колишнього соціалістичного табору. В результаті краху міжнародної соціалістичної економічної і, відповідно, валютної системи, яка базувалася на принципах суто адміністративного регулювання, виникла чимала група країн (до якої належить і Україна) з досить специфічними особливостями. Реальний сектор їх економіки за рівнем свого розвитку в багатьох галузях був порівнянним з промислово розвиненими країнами, але відсутність або слабкий розвиток інститутів ринкової економіки (особливо у фінансовому секторі) ставив їх на один щабель із країнами, які ще вчора називалися третім світом. Це створило додаткові проблеми і поставило нові нагальні завдання не тільки перед МВФ, а й перед урядами та приватними фінансовими установами інших країн світу.

Звісно, згадані зміни не могли і не минули не поміченими ані монетарною владою окремих країн, ані центром світової валютної системи - Міжнародним валютним фондом, який на сьогодні є однією з найбільших і найвідоміших міжнародних організацій. Створений для управління системою фіксованих валютних курсів, у якій усі валюти були фактично прив’язані до американського долара, фонд зараз змушений шукати raison d’etre свого подальшого існування. І такий сенс, здається, знайдено у необхідності координації дій щодо забезпечення фінансової стабільності світу.

Випустивши з пляшки джина вільного руху капіталу, фінансовий світ породив найбільшу загро­зу своїй стабільності. Макроеко­номічні показники вже не можуть виконувати функції попереджувальних знаків наближення криз: ті виникають як цунамі і так само несподівано (з точки зору старих економічних поглядів) переносяться під поверхнею фінансового ринку у віддалені частини світу. Таким чином, об’єк­тивно виникла потреба у створен­ні "станцій постійного нагляду" та "центру оперативного реагування".

Таку корекцію почали здійснювати вже після кризи 1997-1998 років, але її темпи та карди­нальність виявилися явно недостатніми, щоб витримати удар нинішнього фінансового цунамі.

Стикнувшись із ринковою стихією, уряди окремих країн (і передусім самих Сполучених Штатів) вдалися до відвертого патерналізму (який його супротивники, аби ще більше загострити момент, називають навіть соціа­лізмом) - націоналізації збанкрутілих фінустанов і прямих бюд­жетних дотацій. Такий підхід, здавалося б, знайшов відобра­ження і в спільній декларації G-20, в якій зафіксовано "визнання важливості монетарної політики" поряд із "використанням фіскальних заходів для стимулювання внутрішнього попиту". Таке собі поєднання двох конкуруючих теорій, щось на кшталт "монета-кейнсіазму".

До речі, я давно поділяв думку про те, що це лише різні інструменти економічного регулювання, як віжки та батіг, які використовуються залежно від того, що потрібно на даний момент: стримати коней перед ямою або примусити їх витягати воза з ями. У більш сучасному виконанні - гальма та акселератор. Але щоб використовувати їх одночасно? Наскільки я знаю з досвіду, вийде поліцейський розворот на місці.

Тож із "теоретичним примиренням" теж іще не все зрозуміло. Все ще президент США Дж.Буш і на відкритті, і на завершення саміту "Групи двадцяти" говорив про те, що криза аж ніяк не свідчить про крах "вільного капіталізму", і що навпаки - вихід з неї пролягає через зменшення відсоткових ставок і податків, вільну торгівлю, відмову від будь-якого протекціонізму, ухилення від прямого втручання держави… І все це, до речі, на тлі попередніх заяв міністра фінансів США Полсона, який, попри лобіювання з боку "переможних демократів", категорично відмовив у бюджетних субсидіях американським автовиробникам, мотивуючи це тим, що "тоді й інші захочуть…"

Звісно, з цього можна було б лише посміятися - мовляв, дрібні капості з боку республіканців, які за два місяці легко виправить новий президент. Та виникає запитання: чому Б.Обама особисто не взяв участі у саміті і не вказав усім, який шлях веде до храму? Справді, формально він іще не президент, але коли потрібно було рятувати економіку країни, він швидко закинув усі передвиборні справи і разом з МакКейном взявся за рятувальні роботи, а тут?

Це особливо дивно, враховуючи, що саме економічні рецепти вважалися головною козирною картою Б.Обами. От і показати б її усьому світові. Так би мовити, узяти "бика за роги" і повернути його на провідні біржі світу. Вважаю, що це було б добрим підтвердженням американського лідерства у світі. Чому ж так не сталося?

Справа, здається, в тому, що історичне змагання між різними типами організації економічного життя ще не завершилося, і сам факт прискорення глобалізації (яка традиційно розглядається як продукт саме ліберальної економіки) свідчить про неоднозначність сучасного стану справ.

Таку само неоднозначність ми можемо побачити і у царині валютних відносин. Бреттон-Вудська система передбачала можливість валютного контролю як за припливом, так і - особливо - за відпливом капіталу. Під час азійської фінансової кризи багато фахівців висловлювалися за негайне вжиття додаткових заходів у цьому напрямку. Але на практиці це зробила, здається, лише Малайзія. Влада інших країн не пішла на це, посилаючись на низьку ефективність адміністративних обмежень і можливість досить легко їх обійти.

Це - реальні кроки представників патерналістського напрямку у розбудові економічних відносин. Але якщо ми поглянемо у бік табору лібералів (символом яких виступає МВФ), то зможемо побачити, що, скажімо, Х.Келлер, який на той момент обіймав посаду виконавчого директора фонду, серед шести кроків, що їх, на його думку, необхідно зробити для зміцнення глобалізації, говорив про потребу у міжнародній регуляторній системі. Наголошуючи при цьому, що багатосторонні рішення працюватимуть лише тоді, коли вони не підмінятимуть національної відповідальності.

Слід підкреслити, що сучасна світова валютна система істотно відрізняється від того, якою вона перейшла від Брет­тон-Вудса до Кінгстона. Щоб зрозуміти напрямок таких змін, необхідно згадати етапи генезису сучасних грошей, уявивши їх у вигляді спіралей:

- від численності варіантів товарообміну - через виділення нечисленних товарів-еквівалентів - до виникнення єдиного монопольного товару-еквівалента (металевих грошей);

- від численності металів грошей (мідь, електр, срібло, золото) - через біметалічний стандарт - до єдиного золотомонетного стандарту;

- від конвертованості у золото багатьох валют - через золото-зливковий та золотодевізний стандарт - до єдиної валюти, що обмінювалася на золото (долар США)…

Аналізуючи процес розвитку грошей з позицій його сучасного етапу, можна побачити, що він відбувається у певній логічній послідовності, немов по спіралі, таким чином, що кінцева фаза одного етапу (витка) стає відправною точкою для наступного.

Якою повинна бути логіка подальшого розвитку? Втративши особливий зв’язок із золотом, долар поступово, не без боротьби посідає почесне місце серед інших валют, як перший серед рівних. Ідея мультивалютної економіки крок за кроком перемагає, висуваючи як конкурентів та альтернативу долару німецьку марку, швейцарський франк, японську єну, євро…

Коли ж поглянути на глобалізаційні процеси у валютних відносинах останніх років і десятиріч з точки зору гегельянської діалектики (у спрощеному варіанті), то можна зробити висновок, що на черговому витку спіралі розвитку здійснюється перехід кількості (від багатьох розрахункових валют до єдиної) у якість. Відбувається процес створення глобальних грошей, які відображають принципово нові соціально-економічні відносини на світовому економічному просторі. Їх поява може знаменувати собою результат боротьби та єдності протилежностей - єдиного світового монопольного товару-еквівалента (золотих грошей) і різнорідних знаків кредитних і фідуціарних (паперових) грошей окремих урядів та центральних банків, - які через заперечення заперечення (різні національні гроші заперечують світові та єдині у своїй матеріальній формі золоті гроші, а потім уже єдина світова валюта заперечує різні національні валюти) приходять до єдиної світової валюти, яка базується на загальності кредитних відносин у сучасному світі.

Наскільки тривалим буде цей етап генезису єдиної світової валюти, зараз сказати практично неможливо, оскільки відбувається він із нестабільною швидкістю та за різними (подеколи протилежно спрямованими) векторами. Поява світової валюти як результат емісійної діяльності єдиного світового центрального банку в класичному розумінні (назвемо це адміністративним варіантом) потребує наявності і єдиного світового уряду - що виглядає утопією.

Можливим залишається й інший, ринковий варіант - коли в результаті кристалізації, яка відбувається у суміші міжнародних валютних відносин (національні, регіональні, міжрегіональні, загальносвітові), створюються супервалюти (валюти провідних економічних держав, як-от долар США, або "інтеграційні валюти", як-от євро), ринкова взаємозалежність яких може поступово привести до їх злиття в єдину валюту.

Мені вже доводилося звертати увагу на те, що такий варіант вписується в процес переходу від економіки ліберальної ("котячої" - маючи на увазі, що саме ця тварина "гуляє сама по собі") та економіки адміністративної ("драконівської" - пам’ятаючи про суворість її обмежень) до економіки ринково-патерналістської ("драконової" - оскільки саме азійські чи то "дракони", чи то "тигри" продемонстрували її вперше).

Враховуючи результати Вашингтонського саміту, голов­ним результатом якого стала домовленість про те, щоб попрацювати над "домашнім завданням" і підготувати спільний план дій на майбутнє "у світлі останніх вказівок" Дж.Буша, можна все ж таки очікувати певного поєднання (можливо, навіть, еклектики) ліберального та ринково-патерналістського підходів. Тобто поповнення "економічного зоопарку" такою собі "тигровою кішкою": лібералізмом і дерегуляцією у секторі реальної економіки та торгівлі, з одночасним посиленням регулювання та координації дій у фінансово-банківському секторі.

Росія, у будь-якому разі, вже виступила спільним фронтом з країнами ЄС (про що домовилися на французькій Рив’єрі у повній відповідності з напрямком відновлення дореволюційних традицій). Ще раніше почали координувати дії азійські країни. Залишився задоволений результатами Вашингтонської зустрічі і Д.Стросс-Кан - у зв’язку з перспективами подальшого розширення повноважень Міжнародного валютного фонду, який він очолює. Тож безробіття експертам цієї установи і надалі не загрожує. На відміну від тих, ким вони опікуються.

Отже, можна сподіватися, що й розвиток процесу глобалізації валютних відносин, слідом за грошима як економічною категорією, розвиватиметься за законами діалектики, не просто відкидаючи старе, віджиле, а й вбираючи в себе те позитивне, що напрацьовано попередніми поколіннями.