Логіка армії прихильників цього концепту виглядає приблизно в такий спосіб. Українці "зажерлись" і почали жити невідповідно до своїх достатків, у борг. У тім, що сьогодні на фінансовому ринку спостерігається колапс, повинні, насамперед, "кредитники". Саме через них повинні страждати безневинні безкредитні громадяни, які не можуть забрати з банків свої "кровні". Саме захоплення "речизмом" поставило під загрозу економіку. Українці почали занадто багато їздити, занадто багато купувати дорогих і непотрібних товарів. При цьому, громадяни не розрахували своїх можливостей, "поклали" на здоровий глузд і підставили під удар свою країну.

Тобто, відповідно до цієї досить популярної нині теорії, у всьому винні тупі лохи, які замість того, щоб жити відповідно до своїх достатків (тобто без автомобіля, власного житла, побутової техніки, закордонних поїздок і т.п.), почали витрачати чужі гроші. От не могли вони упокоритися зі своїм "законним" місцем у житті під плінтусом. І як показує нинішня ситуація - даремно.

Що ж, у чому, у чому, а в пошуку внутрішніх ворогів в Україні завжди досягали успіху. Це дуже вигідне вміння в будь-якій ситуації. Особливо, коли комусь терміново знадобиться знайти "козла відпущення".

Можна довго наводити сотні негативних сторін суспільства споживання. Можна знущатися з гламуру і обурюватися при слові бренд. Це дуже просто й іноді навіть модно, також як і винити у всьому "кредитників". Але першопричина ситуації аж ніяк не в споживачі. Точніше не в ньому одному.

Споживання - це основна ідеологема західного світу. Це концепт, за яким розвиваються всі країни, яких заведено називати демократичними. Це невід'ємна частина нинішньої цивілізації, як би гірко це не звучало.

"Купую - виходить, існую" - от девіз, на якому тримається світогляд усередненої міської людини в США, Україні, ЄС, Росії. Цей принцип дозволив якийсь час розвивати економіки. Його впровадження проплачувалося найбільшими корпораціями світу. Його підтримували всі уряди поза залежністю від ідеологічної спрямованості. Їхнє політичне забарвлення було розмито основним слоганом - споживай більше.

Суспільство споживання - це один з найбільших комерційних ідеологічних продуктів всіх часів і народів. При такому фінансовому і лобістському ресурсі він був просто приречений на успіх.

Так до чого тут споживач? Він лише нижча ланка в харчовому ланцюжку цивілізації. Його "провина" лише в тому, що він сприйняв світоглядний продукт. Але чи можна його винити за це? Чи можна було не сприйняти закони суспільства? Адже будь-яка людина хоче жити краще. А "краще" - це поняття, що не має кінцевої крапки.

В Україні трансформація відбулася дуже швидко і за часом, і за якістю. Саме тому реакція і наслідки більше гострі. Українці ще не забули, як це - жити не заради споживання. А дуже багато хто з них так і не спробували цього плода.

Як результат - гостра дискусія і нападки на тих, хто встиг краще адаптуватися до суспільства споживання, що швидко наступило, не підозрюючи, що швидко йому настане кінець. Крім того, обвинувачення "кредитників" та інших споживачів у кризі на руку владі і великому бізнесу. Громадян намагаються виставити головними винуватцями того, що сталося, хоча в Україні, як й у світі, їх просто використали, заробивши на них кілька разів.

Згадайте, як ще рік тому по всіх телеекранах гриміла пряма і непряма реклама - купуй, бери кредит, це просто, це швидко, це зараз, це вигідно, так роблять всі в усьому світові. Українська влада і бізнес обрали концепт суспільства споживання, почали заохочувати його і все закрутилося з божевільною швидкістю.

У країні спостерігається величезна соціальна прірва між багатими і бідними. Позикові недержавні кошти дозволяли вирішити відразу два завдання. По-перше, представники влади через підконтрольні структури заробляли на громадянах кошти. По-друге, не потрібно було особливо напружуватися з питання підвищення рівня життя громадян, іпотечних програм і т.п. Все вирішував зручний концепт.

Представники влади повинні, на відміну від більшості населення, розуміти, чим це могло закінчитися. Держава чудово знала обсяг виданих кредитів. Всі були в курсі, що багато хто з них видаються громадянам, які хочуть жити "невідповідно до своїх достатків". Але ніхто не зміг відмовити собі в настільки легкому шляху. Адже виявилося, що заробляти на ставках, спекулювати на зростанні нерухомості та автомобілів і одержати в результаті економіку, що розвивається, на рівному місці - це так приємно і просто.

Та що там, представники влади перебували і перебувають на самій верхівці піраміди споживання. Вони задавали їй темпи зростання своїми автомобілями, квартирами, одягом. Класична "погоня за Смітами" в українському варіанті перетворилася в "погоню за елітою". У результаті представники влади були у виграші три рази, тоді як усереднений "кредитник" лише раз - купивши в кредит житло, яке держава не змогла йому забезпечити.

Основний контр-аргумент людей, які все-таки бачать "корінь зла" у споживачах, на перераховане вище звучить у такий спосіб: "Громадян ніхто не змушував залазити в борги. У будь-якому договорі необхідно читати в першу чергу те, що написано дрібним шрифтом".

Так, споживача ніхто не змушував. У ХХ столітті силою змушують хіба що в країнах Азії та Африки. У всіх іншим використовують технології маніпуляції. Це значно ефективніше і дозволяє грати в "демократію" і "вільний вибір". Але вибору однаково немає. Він не передбачається в цій схемі. Обрати можна лише між об'єктами споживання, не більше того. Але яка за великим рахунком різниця - чи обираєш ти Pepsi, чи Сoca-cola?

Держава, влада та політична і бізнес еліта винні в тому, що сталося, значно більше, ніж прості громадяни. Вони дозволили цьому відбутися. Вони сприяли кризі, заробляли і заробляють на ній. При цьому, намагаючись перекласти провину з хворої голови на здорову.

От тільки ніхто з них не в курсі, що робити далі. Принцип "купую - виходить, існую" вже не буде ефективно працювати. Виходить, його потрібно замінити.

Але на що поміняти слово "купую"? На "працюю", "вірю", "розумію", "мислю", "відчуваю" або просто "живу"? Все це або утопічно, або економічно не вигідно в нинішній системі координат.

І саме у відсутності розуміння, що робити далі, полягає найбільша проблема нинішньої світоглядної та економічної кризи. Саме цим необхідно б затурбуватися маститим шукачам "козлів відпущення", раз вже вони демонструють тягу до таких псевдо-інтелектуальних вишукувань і критики існуючого глобального миропорядка на прикладі окремо взятої країни.

Адже життя після закінчення глобальної епохи споживання не закінчиться. Як не дивно.