"Де це бачено, щоб паливо коштувало так дорого. Долар за літр - це ж грабіж! От тобі, будь ласка, вільна країна - що хочуть, те й роблять!", - ремствував колишній харків'янин, а нині добропорядний житель Чикаго. Мої доводи про світову кон'юнктуру, про зростання попиту на нафтопродукти та інші "реалії економічного життя планети" на співрозмовника ніяк не діяли. До всіх моїх аргументів він був глухий і твердо стояв на своєму: світовий попит - нісенітниця несусвітня. Все що відбувається - справа рук нечистоплотної влади, що бажає заробити на "середньому класі".

Сперечатися з таким, за великим рахунком, печерним максималізмом я не стала і "списала" занепадницький дух мого візаві на поганий настрій і невпорядкованість емігрантського життя. Яким же був мій подив, коли з'ясувалося, що зуб на Буша і все його "нафтове лобі" в особі Кондолізи Райс і Діка Чейні (як відомо, обидва чиновника є великими акціонерами нафтових компаній Texaco і Halliburton) активно точать і "корінні" американці, які щодня викладали "зелений" за літр автомобільного палива. Скажи я тоді про те, що не мине і двох років, як покупка бензину за долар здасться "великою удачею", мені б напевно настукали по голові.

А тим часом, ніхто ж дійсно і припустити не міг, що ще рік тому бочка нафти за 80 доларів (і бензин за $1.20 за літр) здасться надзвичайно дорогою, а вже до літа ту ж бочку з руками відривали за 140 доларів і тихо раділи тому, що встигли "затаритися" сировиною "до чергового подорожчання". Втім, привід для радості є й сьогодні: усього за три місяці вартість нафти впала майже в 4 рази - з рекордних 147 доларів за барель до 40. І навіть ця - найнижча за останні 15 років ціна - аж ніяк не межа.

Дорожнеча - погано, дешевина - ще гірше

Пояснити настільки різкі "стрибки" нафтової вартості сьогодні не береться ніхто. Зате цінових прогнозів будують безліч. Так, аналітики аудиторських компаній Goldman Sachs та Merrill Lynch пророкують, що вартість бареля нафти опуститься до $25. А Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) - "дає" не менше 80 доларів. Економісти Світового банку "ставлять" на 75 доларів за барель, а співробітники Мінфіну і Мінекономрозвитку Росії впевнені, що в 2009 році нафту будуть купувати за 50 доларів, в 2010 - за 55, в 2011 - за 60 доларів. Щоправда, є інформація, начебто в російському уряді створена секретна група фахівців, завдання яких - розрахувати бюджет країни і розписати план розвитку народного господарства в умовах, коли нафта опуститься до рекордних десяти доларів за бочку.

Разом з тим, нафтовидобувники запевняють, що найбільш оптимальною є ціна 75-80 доларів за барель. Такий поріг рентабельності нафтовидобутку і нафтопереробки. Ціна 40 доларів різко знижує доходи нафтових держав та їх нафтових компаній.

Судіть самі, у російському відділенні вже згаданої Merrill Lynch підрахували, що здешевлення бареля на 1 долар скорочує річні бюджетні витрати Росії на 2,2 мільярди доларів. При середньорічній ціні 30 доларів за барель бюджет Росії недоодержить 3,5 трлн рублів. Компенсувати нестачу зможуть винятково за рахунок коштів урядового резервного фонду. Але він хоч і рекордний - 3,7 трлн рублів, - але не гумовий. Станься що, і нафтові "збитки" усього за рік вимиють всі накопичення російського уряду.

Аналогічна небезпека підстерігає і країни-члени ОПЕК, де доходи від продажу нафти становлять до 90% усього експорту. Чим менше вони одержать нафтодоларів, тим серйозніше будуть скорочені соціальні витрати, а це, у свою чергу, призведе до політичної і соціальної напруженості.

Але що характерно: нестабільність нафтових котирувань пагубна не тільки для постачальників сировини. Як заявив днями прем'єр-міністр Великобританії Гордон Браун, нестійкі світові ціни на нафту як і раніше становлять загрозу всій світовій економіці, і особливо для країн, що розвиваються, залежних від нафтового імпорту.

Уявна зручність "дешевої" нафти на ділі обертається неможливістю елементарно сформувати державні бюджети: розрахунок державних витрат на ввезення сировини (нафти та нафтопродуктів) стає нездоланним завданням, а виходить, серйозно розхитує і без того хитку фінансову рівновагу економік, що розвиваються.

Як бути?

Закріпити ціновий показник нафтового бареля на оптимальних 75 доларах, за ідеєю, не важко. За законами ринку, ціну на товар можна підняти або адміністративно - вручну, або за допомогою штучно створеного дефіциту. Держави-експортери нафти, об'єднані в картель ОПЕК, до дефіциту готові. Так, з 1 листопада вони поступово скоротили видобуток нафти на 1,5 млн барелів на добу. Найближчим часом ринок не дорахується ще півмільйона добових барелів. "Ринок має потребу у великому скороченні", - відзначив генеральний секретар Організації країн-експортерів нафти Абдалла Салем аль-Бадрі, указавши, що "надлишки" сировини досягають 100 млн барелів.

У свою чергу віце-президент провідної російської нафтової компанії "Лукойл" Леонід Федун стверджує, що світу не зашкодить зниження нафтовидобутку до 2,5 млн барелів на добу. "Якщо з ринку забрати 2,5 мільйони барелів або 125 мільйонів тонн річного видобутку, ціна нафтової бочки може зрости до 60-80 доларів", - впевнений бізнесмен.

Однак експерти таку впевненість, м'яко кажучи, не розділяють. По-перше, зниження нафтовидобутку, що ОПЕК проводив уже двічі за останні місяці, так ні до чого і не призвело: падіння цін не сповільнилося. По-друге, ринковий ажіотаж можливий тепер лише в одному випадку - якщо до дій картелю приєднається Росія, що експортує 4,5 мільйони барелів на день (5% усього світового експорту нафти). Однак Москві, на відміну від Дохи або Дубаї, не так-то й просто взяти і зупинити бурову установку. По-перше, через непростий клімат у нафтоносних районах. Розташований де-небудь у Сибіру бур зупинити, може, і легко, а от заново запустити вкрай складно. По-друге, більшість російських нафтових компаній, на відміну від арабських, - приватні структури, і зобов'язати їх істотно скорочувати видобуток нафти (так само як і нарощувати його за вказівкою зверху) навряд чи можливо.

Ну і, нарешті, не будемо забувати про світову економічну рецесію. Сьогодні низькі ціни на нафту продиктовані не стільки "задоволеним попитом", скільки відсутністю попиту як такого. У погоні за збільшенням усіляких продажів і доходів, світ і не помітив, як переситився і сировиною, і технологіями, і товарами, у тому числі далеко не першої необхідності. Саме час зупинитися, віддихатися та озирнутися - так само, як озиралися після Другої світової війни, потім у середині 60-х років та у середині 80-х. Вихід тут один - не затягувати кризову паузу та якомога активніше стимулювати загальносвітове промислове зростання.

Зле без добра

Уявляю, як зараз радий, напевно, мій колишній співвітчизник, якому не треба витрачати цілі чотири долари на галон бензину. За оперативними даними, літр палива в Штатах коштує нині 63 цента. Це, до слова, на 50 центів дорожче, ніж у нафтоносній Венесуелі, але на 10 центів дешевше, ніж у такій же нафтоносній Росії.

В Україні бензин коливається в районі 4.60 - 5.20 грн. за літр, що, загалом, теж цілком терпимо. Щоправда, насолоджуватися такою ринковою "зручністю" вийде максимум до весни. Уже до квітня співробітникам українських АЗС напевно доведеться знову поміняти "заправні" цінники убік збільшення.

По-перше, вагоме слово скаже "посівна" з підвищеним попитом на дизель та інші паливно-мастильні матеріали. По-друге, свої цінові умови продиктують імпортери нафтопродуктів, що контролюють більше половини вітчизняного паливного ринку. Їх ціну прорахувати практично нереально з тієї простої причини, що схеми паливного імпорту в нашій країні переважно "сірі" і контролюються не державою, а двома сотнями трейдерів, що працюють під прикриттям відповідного кабмінівського дозволу часів першого прем'єрства Юлії Тимошенко.

Тоді, в 2005 році, Юлія Володимирівна, прагнучи знизити ціни на паливо, заявила, що підтримка вітчизняної нафтопереробки - не є державним пріоритетом. Головною метою уряду стало насичення внутрішнього ринку за допомогою скасування мита на імпорт нафтопродуктів. Таким чином, Кабмін розв'язав руки всім охочим торгувати тут бензином російського, білоруського або литовського виробництва.

Від тоді вітчизняні НПЗ працюють не просто в півсили, а дуже погано. Середня завантаженість шести заводів (саме стільки їх у нашій країні) загальною потужністю 52 млн т на рік становить не набагато більше 10%. Змінити ситуацію нема можливості. Хіба що повернути мито на висоту чотирирічної давнини. Щоправда, адміністративної запопадливості (якщо навіть СОТ його "пропустить") буде вочевидь замало: за 4 роки українські заводи не тільки не модернізували виробництво, але й помітно застаріли. Ускладнила непростий стан справ і регулярна зміна заводських власників (за винятком Одеського і Лисичанського НПЗ).

Отже, розраховувати сьогодні на те, що, закупивши дешевої нафти, ми вже завтра заллємо свій ринок дешевим бензином власного виробництва, - не просто самовпевнено, а вкрай нерозумно. Куди мудріше буде змиритися з тим, що загальносвітове нафтове "свято" пройде, швидше за все, без нас. Хоча, як знати. Може, і в них "нафтова" радість буде недовгою...