Скільки Вам необхідно часу для того, щоб пригадати про що мріяли і на що сподівалися в дитинстві? Декілька секунд, хвилин? Можливо, годин? Чи навіть днів? (Останнє, звісно, жарт. Хоча, певно, й таке буває). Спробуйте, згадайте чого Вам хотілося найдужче в п’ять, сім чи дев’ять років. Яка з мрій захопила Вас у полон?
Коли намагаюся пригадати власні мрії дитинства, в першу чергу пам’ять повертає щось нереалізоване або втрачене. Речі/ситуації, яким вже ніколи не судилося відбутися.
І від того вони виглядають ще привабливішими. Що може зрівнятися з іграшкою, яку Ви ніколи не отримали? Що буде кращим за гру, в яку не бавилися через заборону батьків або несподівану хворобу? Сусідська дівчинка, ім’я якої не знаєте й досі, чи не буде видаватися Вам найкращою з можливих подруг?
Те, що залишилося навік у сфері мрій, так без вороття й зостається обплетене флером ідеального, найкращого. Жоден тлін розчарування не торкнеться його. Наші дитячі нереалізовані мрії допомагають витворювати ілюзію існування в цьому світі речей ідеальних: десь щось найкраще, бездоганне, безперечно, існує, але поки що для нас воно залишається недосяжним. Ми прагнемо його віднайти, ми прикладаємо зусилля, щоб його здобути… Все це справді допомагає нам жити, привносить в наше буття певний сенс.
Тому так важливо, щоб існувала в житті людини рівновага між мріями здійсненими і ні.
В будь-якому разі, те, що не відбулося, назавжди (якщо можна вжити це слово по відношенню до людського життя) залишається з нами. Ми носимо це як власний трофей, як подароване улюбленою бабусею намисто. Бо бабусі вже немає, а намисто є. І воно створює ілюзію її віддаленої присутності. Назавжди…
|
