Вступ.

Монополії бувають різні. Економічні, політичні і технологічні. Глобальні і локальні. Державні і приватні. Абсолютні і відносні. Природні і штучні. Внутрішні та зовнішні. Національні і міжнародні. Монополії влади, управління та власності. Монополія являє собою виключне право, що надається державі, підприємству, організації, фізичній особі на здійснення якої-небудь діяльності. В той же час монополія — це концентрація виробництва, об’єднання технологічних, інтелектуальних та фінансових ресурсів. Що ж є монополія — шкода чи благо?
В Концепції національної безпеки однією з “економічних” загроз названа і наявність монополізму виробників. “Монополія”, “монополізований ринок”, “монопольна ціна”, “монополістичний протекціонізм” — все це є антиподи обов’язковому атрибуту ринкової економіки, без якого не можна будувати ринкові відносини — вільній та необмеженій конкуренції.
Монополії спричиняють зниження продуктивності, погіршення якості, ріст цін, перебої в постачанні, недобросовісність у виконанні договірних зобов’язань, “відкачку” з економіки і без того недостатніх коштів; вони поглиблюють проблему неплатежів, утруднюють залучення іноземних інвестицій, здійснюють основний тиск на уряд, чинячи перешкоди проведенню економічних реформ, закріплюють чиновницьку владу.
“Монополізм” — поняття змінне, діалектичне. Так, в міру наближення до ринкових відносин відбувається модифікація звичних структур і на зміну традиційним монополіям приходять нові. Для прикладу: за рахунок обвальної приватизації в Україні таких елементів інфраструктури ринку, як складське господарство та транспортування вантажів виникла нова монополія — монополія посередників у сфері вантажообігу.
Особливе місце у вищенаведеному списку належить природним монополіям, до сфери існування яких відносяться транспортування нафти, нафтопродуктів та газу по магістральних трубопроводах, виробництво електричної та теплової енергії і надання послуг з їх передачі, залізничні перевезення, послуги транспортних терміналів, морських та річкових портів, аеропортів.

1. Причини появи й існування монополій.

Наприкінці ХІХ ст. ринок чи не вперше за багатовікову історію свого існування та розвитку зіткнувся з серйозними проблемами. Саме в той час виникла досить реальна загроза функціонування того атрибуту, існування якого було просто необхідним для існування самого ринку — конкуренції. На її шляху виникли вагомі та істотні перепони у вигляді монополістичних утворень.
Історія монополія вираховуються тисячами років і сягає глибокої давнини. Ще видатний давньогрецький філософ Арістотель згадував про неї, відносячи її до “мистецтва наживати майно”. Він зазначав, що “вигідно в розумінні наживання майна, якщо хтось зуміє захопити будь-яку монополію”.
Англійський філософ Томас Гоббс описував монополії, створені ще феодальною державою для зарубіжної торгівлі. Він їх називає корпораціями, зазначаючи, що “метою подібної корпорації є збільшення прибутків шляхом монопольного права купівлі і продажу як вдома, так і за кордоном”.
Проте в обох цих випадках поява монополій пов’язувалась із накопиченням багатства, прибутків, а засобом досягнення цього вважалося панівне становище на ринку.
Взагалі монополістичні тенденції в різних формах та з різною силою проявлялися на всіх етапах розвитку ринкового суспільства (з IV тисячоліття до н.е. до останньої третини ХІХ ст.), проте панівними вони стають лише наприкінці ХІХ ст. Саме в цей час (а особливо під час економічної кризи 1873 р.) почалася їх новітня історія. Взаємопов’язаність цих двох явищ — криз та монополій — показує одну з причин монополізації, а саме: намагання багатьох фірм вберегтися від кризових потрясінь у монополістичній практиці. Не випадково тогочасна економічна література давала досить дотепну і влучну назву монополіям: “діти криз”.
Що ж являють собою різноманітні монополістичні утворення? У вузькому розумінні монополія означає виключне право на володіння будь-чим або на здійснення якихось заходів. В економічній теорії під монополією розуміють велике підприємство, фірму або об’єднання (спілку), що концентрують значну частину виробництва і збуту певного виду продукції, пануючи на ринку з метою одержання монопольного прибутку. Завдяки цьому такі підприємства посідають домінуюче становище на ринку, набувають можливості впливати на процес ціноутворення, домагаючись вигідних для себе цін і, як результат, отримують більш високі (монопольні) прибутки. Отже, найбільш визначальним критерієм монопольного утворення є панування на ринку (проте тут слід звернути увагу: як для контролю над акціонерним товариством потрібно зосередити в одних руках 20, а інколи й 10% акцій, і цього буде достатньо, так і для панування на ринку одному великому підприємству буде достатнім виробляти 10-20% продукції. У світовій же практиці монополією вважається зосередження в одних руках 30% ринку). Таке домінування дає змогу підприємцю самостійно, або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.
Взагалі монопольного становища бажають досягти кожен підприємець чи підприємство. Це дозволило б їм уникнути цілого ряду проблем та небезпек, пов’язаних з конкуренцією, зайняти привілейовану позицію на ринку. Шляхом концентрації у своїх руках переважної більшості виробництва, маючи так звану господарську владу, такі підприємства в змозі нав’язувати іншим суб’єктам ринкових відносин свою волю. По суті справи, це можна вважати підкоренням інтересів суспільства власним інтересам фірми. Така тенденція була чітко виствітлена у відомому вислові: “Що вигідно для “Дженерал Моторз”, те вигідно й для Америки”.
Чому ж монополії взагалі почали своє існування? В чому полягають причини їх виникнення? Перед розглядом цих причин необхідно зазначити, що існують різні види монополій, які можна звести до трьох основних: природної, адміністративної та економічної.
Природна монополія виникла внаслідок об’єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або декількома фірмами. В її основі полягають особливості технології виробництва та обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива, та вона й небажана. Прикладом могуть слугувати енергозабезпечення, телефонні послуги, зв’язок, трубопровідний транспорт і т.д. Уявімо на хвилинку, що б було, якби наше суспільство обслуговувала більш ніж одна електрична компанія. Тоді кожен споживач повинен був би мати власну лінію напруги, технічне забезпечення, трансформатор і т.ін. Ці галузі зосереджує, як правило, у своїх руках держава (хоча в такій країні, як США, які можуть бути взяті за приклад як провідна держава світу, телефонний зв’язок, приміром, концентрується переважно у руках приватних фірм, таких як АТ&T, яка взагалі є фірмою, що має найбільшу кількість акціонерів в Сполучених Штатах). Заборона або розукрупенння таких монополій є справою економічно недоцільною.
Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів. З одного боку, це надання одній або декільком фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. Так, англійській Ост-Індській та голандській Вест-Індській компаніям на початку XVII ст. держава надала виняткове (монопольне) право на торгівлю з Індією.
З іншого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об’єднуються і підпорядковуються різним главкам, міністерствам, асоціаціям. В цьому випадку, як правило, групуються підприємства однієї галузі. Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб’єкт і між ними немає конкуренції. Так, економіка колишнього СРСР була однією з найбільш змонополізованих у світі. Провідну роль відігравала саме адміністративна монополія, де основна влада знаходилася у руках всесильних міністерств і відомств. У СРСР взагалі існувала абсолютна монополія держави на організацію та управління економікою, що базувалася на державній власності на засоби виробництва. Істотною ознакою цієї системи є прямий розподіл всіх основних ресурсів, що також є потужним помічником адміністративній монополії. Кінцевим її результатом стає гігантоманія, прагнення перетворити галузь в один величезний завод. Спираючись на галузеві міністерства, підприємства-гіганти через галузеві НДІ контролюють і об’єктивно гальмують науково-технічний прогрес в своїй країні. Їм не загрожує конкуренція товарів-субститутів, оскільки виробництво більшості з них прямо чи опосередковано регулюється даним міністерством. “Залізна завіса” надійно захищає їх і від іноземних конкурентів.
Таким чином, адміністративна монополія, що виникає в неринковому середовищі, має набагато більше монопольної влади, аніж економічна, про яку буде вестися далі.
Економічна монополія є найпоширенішою. Саме її при розгляді проблеми монополізму найбільше торкаються в економічній літературі. Про неї головним чином буде вестися мова далі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона виростає на базі закономірностей господарського розвитку. Ці причини пов’язані передусім зі змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою цих змін була промислова революція кінця XVIII - початку ХІХ ст., поява цілої низки винаходів, виникнення нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в багатьох із них, насамперед у легкій промисловості. Так , обсяг промислового виробництва в Англії у першій половині ХІХ ст. зріс у чотири рази.
До завоювання підпримцями монопольного становища на ринку ведуть два основні шляхи. Перший з них полягає в концентрації виробництва, тобто зосередженні засобів виробництва, працівників та обсягів виробництва на крупних підприємствах. Якщо процес концентрації виробництва відбувається безперервно протягом тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, то він вже набуває рис закону концентрації виробництва, дія якого з різною інтенсивністю спостерігалася на всіх етепах розвитку капіталізму, тобто починаючи з XVI ст. Щоб вижити у конкурентній боротьбі, яка була неминучою для процесу концентрації, підприємці були змушені впроваджувати нову техніку, розширювати далі масштаби виробництва. При цьому відбувалося розшарування підприємців на дрібних, середніх та крупних. І саме перед найкрупнішими з них нарешті постала проблема вибору: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, яку однозначно б “пережили” не всі, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту тощо. Звичайно, далекоглядні виробники віддавали перевагу другому шляху і укладали між собою угоди (гласні і негласні, таємні), які й зараз є однією з найхарактерніших рис монополізації економіки. Отже, як можна бачити, виникнення підприємств-монополістів — закономірний етап розвитку продуктивних сил, еволюції ринку.
Існує також інший шлях, внаслідок якого монополії виникають набагато швидше, ніж внаслідок концентрації. Мається на увазі централізація виробництва і капіталу, тобто добровільне об’єднання компаній або поглинання фірмами-переможцями банкрутів. Централізація капіталу — це збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів. Типовим прикладом такого об’єднання можуть слугувати акціонерні компанії.
За останні 15-20 років у ведучих капіталістичних країнах виникли потужні стимули до централізації капіталу, до злиття та поглинення одних фірм іншими, особливо в рамках великого бізнесу. Економічні труднощі 70-80-х років, зумовлені ними падіння норми прибутку та посилення інвестиційного ризику змусили багато великих компаній поглинати суперників.
Хвиля зливань та поглинень капіталів буквально захопила господарство всіх розвинутих капіталістичних країн. В США витрати на ці цілі виросли з 12 млрд. дол. в 1975 р. до 250 млрд. в 1986 р. У ФРН кількість зливань та поглинень збільшилася з 305 в 1970 р. до 636 в 1980 р. і 887 в 1987 р. В Англії кількість придбаних компаній зросло з 534 в 1979 р. до 695 в 1986 р., а витрати на ці цілі з 1,7 до 13,5 млрд. ф.ст.
Сучасна хвиля зливань та поглинень вихлюпнулася на міжнародну арену. В стратегії транснаціональних корпорацій придбання діючих компаній розглядається як найбільш ефективний спосіб закріплення на зарубіжних ринках. І тут перевага надається великим національним фірмам та їхнім філіалам. В останні роки відбувається швидке і глибоке переплітання активів компаній різної національної приналежності. Американська фірма “Крайслер” придбала частину активів “Пежо”; “Форд” володіє частиною активів “Тойо когьо”; компанія “Дженерал моторз” — фірм “Ісудзу” і “Судзукі”. Західнонімецькі, французькі і японські фірми, в свою чергу, купляють підприємства американської хімічної, металургійної, автомобільної та інших галузей.
Тепер давайте з’ясуємо, що є причинами виникнення та подальшого розвитку монополістичних тенденцій. Думки з цього приводу в економічній літературі розділилися. Перша точка зору звинувачує державу, яка, з одного боку, сама організовує монополії (адміністративні) і провокує до цього підприємців, а з другого — своєю бездіяльністю дозволяє їм створити і використовувати монопольне становище. Бачимо, що монополізм тут розуміється не як притаманний ринковому господарству, а як випадковий процес.
Більш реалістичною виглядає інша точка зору, яка стверджує, що монополістичні утворення є закономірними. Англійський економіст Пігу, який є одним з прихильників таких поглядів, наголошує на тому, що “монополістична влада не виникає випадково”. Вона є логічним завершенням ринкової стратегії підприємців. Ще Адам Сміт колись сформулював принцип економічної вигоди, який не дає спокою підприємцям, а змушує їх постійно шукати нових і нових можливостей до збільшення своїх прибутків. А якраз однією з найбільш бажаних таких можливостей є досягнення монопольного становища.
Ще однією важливою причиною монополістичних тенденцій в економіці є перетворення індивідуальної капіталістичної власності на гальмо розвитку продуктивних сил. Це означає, зокрема, що в останній третині ХІХ ст. під впливом ряду нових прогресивних винаходів (нові методи виплавки сталі, нові види двигунів і т.ін.) потрібно було будувати нові великі заводи, будівництво яких було не під силу окремим капіталістам. Крім того, в той же час починається масове будівництво залізниць та інших крупних об’єктів, які потребували значних капіталовкладень. Щоб зібрати потрібну суму, капіталіст мав чекати, затягнувши пасок, не один десяток років. Та не кожен з них був згодний на це. Потрібна була кардинально нова форма власності, яка змогла б швидко розв’язати ці проблеми. Нею стала акціонерна капіталістична власність, яка виникала в результаті злиття, об’єднання декількох капіталістів. Тому не дивно, що масово такі товариства утворюються в останній третині ХІХ ст.
Виникнувши в масовому порядку, акціонерна власність за період понад сто років стала надзвичайно поширеною. В наш час кожне велике підприємство, і навіть переважна більшість середніх існує у формі акціонерних. Щоправда, акції цих середніх та дрібних підприємств не котуються на фондових біржах, бо вони є акціонерними підприємствами закритого типу. Так на початку 90-х років на Нью-Йоркській фондовій біржі котувалися акції лише близько 2000 наймогутніших американських корпорацій (із загальної кількості близько 3 млн. усіх корпорацій Америки).
Теорія монополії є порівняно молодою. Через домінування на протязі всього ХІХ ст. першої точки зору на причини виникнення монополістичних тенденцій розробка такої теорії не стимулювалася. Одним з перших, хто спробував створити її, був уже згадуваний англійський економіст А. Пігу, який написав книгу “Економічна теорія добробуту”, що була видана вперше у 1912 р. На теренах колишнього СРСР більше відома праця В.І. Леніна “Імперіалізм як найвища стадія капіталізму”, у якій ідеолог комунізму, узагальнивши численні дослідження західних економістів, науково обгрунтував нові теоретичні положення. Проте перелом у економічному мисленні здійснили праці, шо були опубліковані майже водночас у 1933 р. Йдеться про книгу викладача економіки Кембріджського університету Джоан Робінсон “Економічна теорія недосконалої конкуренції” та твір американця Едварда Чемберліна “Монополістична конкуренція”. Як висловився історик економічної думки Б. Селігмен, вони “вивели економістів із стану летаргічного сну” і навіть здійснили “малу революцію” в економічній теорії (великою революцією вважається поява теорії Кейнса). Ці праці переконливо довели монополістичний характер ринкової економіки сучасності. Це зрушило з місця розробки західної економічной теорії монополії.

2. Форми монополій і наслідки монополізації економіки.

Сучасна економіна теорія розрізняє декілька видів монополістичних станів: проста або повна (чиста) монополія, олігополія, монопсонія, олігопсонія. Повна або чиста монополія означає ситуацію, коли існує єдиний виробник або продавець якогось виду продукції. Це означає, що виключне право на володіння і розпорядження певним матеріальним або нематеріальним благом зосереджується в одних руках. В умовах чистої монополії галузь складається з однієї фірми, тобто поняття “фірма” та “галузь” співпадають. На перший погляд така ситуація малоймовірна і, дійсно, в масштабах країни зустрічається дуже рідко. Проте, якщо взяти більш скромний масштаб, наприклад, маленьке містечко, то ситуація, де спостерігається чиста монополія буде досить типовою. В такому містечку існує одна електростанція, одна залізниця, єдиний аеропорт, один банк, одне крупне підприємство і т.д. Для прикладу: в США 5% ВНП створюється в умовах, близьких до чистої монополії.
Чиста монополія виникає звичайно там, де відсутні реальні альтернативи, немає близьких замінників (субститутів), товар, що випускається, є в деякій мірі унікальним. Це в повній мірі можна віднести до природних монополій, типовим прикладом яких є муніціпальні комунальні служби. В цих умовах монополіст володіє реальною владою з точки зору реалізації продукту, в деякій мірі контролює ціну і може впливати на неї, змінюючи кількість товару.
Монополія виникає там і тоді, коли бар’єри для входу в галузь важко подолати. Держава створює офіційні бар’єри, видаючи патенти та ліцензії. Згідно з патентним законодавством США, винахідник має виключне право контролю над своїм винаходом на протязі 17 років. Патенти зіграли величезну роль у розвитку таких компаній, як “XEROX”, “Eastman Kodak”, “International Business Machine” (IBM), “SONY” і т.д. Вступ до галузі може бути істотно обмежений і шляхом видачі ліцензій. В США підлягають ліцензуванню понад 500 професій (лікарі, таксисти, сажотруси та багато інших). Ліцензія може бути надана як приватній фірмі, так і державній організації (класичний приклад — історія горілчаної монополії в Росії).
Монополія може мати своєю основою виключне право на який-небудь ресурс (наприклад, на природні фактори виробництва). Хрестоматійним прикладом являється діяльність компанії “Де Бірс”, яка вже давно володіє найбагатшими алмазними копальнями в Південній Африці і тому контролює від 80 до 85% пропозиції на світовому ринку алмазів.
В наш час жорсткі дії, пов’язані з використанням монопольного становища, як і недобросовісна конкуренція в цілому, суворо заборонені в країнах з розвинутою ринковою економікою, хоча і зустрічаються на окраїні цивілізованого світу.
Сучасна теорія виділяє три типи монополії: 1) монополія окремого підприємства; 2) монополія як змова; 3) монополія, що базується на диференціації продукту.
Все вищесказане про чисту монополію стосується першого типу монополій. Досягти такого монопольного становища нелегко і про це свідчить сам факт рідкісності таких утворень.
Більш доступним і поширеним є шлях змови чи угоди декількох крупних фірм. Він дає змогу швидко створити на ринку умови, коли продавці (виробники) знаходяться в “одній команді”, усувається конкурентна боротьба, передусім цінова і через це споживач опиняється у безальтернативних умовах.
Такі угоди вели до створення різних форм монополій. Першими з таких були початкові об’єднання — пули, ринки, конвенції, корнери, які являли собою тимчасові угоди між підприємствами, як правило однієї галузі, з метою підтримання певного рівня цін або поділу отриманого прибутку. Проте такі об’єднання не були стійкими і створювалися лише на короткий термін для отримання одноразового або декількаразового прибутку.
Проникнення монополій у всі сфери суспільного відтворення — безпосереднє виробництво, обмін, розподіл та споживання — призвело до появи більш стійких монополістичних об’єднань, які створювалися на тривалий строк. Із монополізацією сфери обігу виникли перші, найпростіші із п’яти основних форм монополій —картелі та синдикати.
Картель — це об’єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самотійність, а домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту.
Синдикат — це об’єднання ряду підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а значить, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатів реалізація продукції здійснюється через спеціально створену загальну збутову контору.
Більш складні форми монополістичних об’єднань виникають тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. У цьому випадку виникла необхідність об’єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисловості, які були задіяні у створенні кінцевого продукту. Можна сказати, що відбувалася вертикальна інтеграція, або комбінування. Наприклад, у межах гігантських автомобільних корпорацій об’єднувалися підприємства, що видобували сировину, виплавляли сталь, виробляли деталі і, нарешті, складали власне автомобілі. Саме на цій основі виникла така більш складна форма монополістичних об’єднань, як трест.
Трест — це об’єднання ряду підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва та виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність, тобто відбувається об’єднання виробництва, збуту, фінансів, управління, а в залежності від суми вкладеного капіталу власники окремих підприємств, що входять до складу тресту, отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні і привласнювати відповідну частку прибутку. Спираючись на свою владу, компанії-трести проводили в межах своїх галузей вигідну їм політику і примушували слідувати їй інших галузевих виробників. Прикладом можуть слугувати американська чорна металургія, нафтопереробка, алюмінієва, тютюнова промисловість періоду кінця ХІХ - початку ХХ ст. На початку ХХ ст. в США діяло понад 800 трестів, до складу яких входило понад 5 тис. підприємств з капіталом понад 7 млрд. дол. Найкрупнішими трестами були “Стандарт ойл”, “Юнайтед Стейтс Стіл”, “Дженерал Електрик” та ін. В інших країнах розвинутого капіталізму в якості галузевих монополій виступали картелі й синдикати.
Потрібно відмітити, що історія трестів, картелів і синдикатів демонструє, що вони не вели до повного пригнічення конкурентних ринкових сил. Навіть у випадку захоплення всього галузевого виробництва трести не могли повністю вилучити конкуренцію з галузевого ринку. При збереженні постійної потенційної загрози проникнення в галузь нових виробників трести, що захопили все галузеве виробництво, зіштовхувалися з конкуренцією з двох боків: їм загрожувала конкуренція імпортних товарів та конкуренція товарів-замінників.
З ще більшою силою конкурентний тиск давався взнаки на трестах, яким належала лише частина галузевого виробництва. І хоча такий трест, пануючи в галузі, прагнув досягти диктату, це не завжди йому вдавалося. Так, компанія “Юнайтед Стейтс Стіл”, що захопила в результаті зливань до 1901 р. близько 65% виробництва сталі в США, для повного узгодження цін вдавалася до відкритої системи змов з більш дрібними виробниками. Проте вона не змогла ліквідувати нецінову конкуренцію, що в кінцевому результаті зумовило втрату нею на протязі 20-х років абсолютного контролю над галузевим ринком. У багатьох галузях американської промисловості трести просто розвалилися під тиском конкурентних сил. Така доля спіткала в 1903 р. трест, зайнятий виробництвом асфальту (він проіснував 3 роки, захопивши майже все галузеве виробництво). Аналогічно завершилися спроби створити трести у виробництві велосипедів, мотузок, бавовняної грубої пряжі, глюкози, пива, солі, шкіри та крохмалю.
Складна взаємодія монополії і конкуренції було характерною і для галузей, охоплених картелями і синдикатами. Яскравий тому приклад — історія німецьких картелів. Переважна їх більшість в перші десятиріччя ХХ ст. була вельми нетривкою. Якщо в сприятливих умовах вони функціонували, то в “погані часи” розсипалися, бо учасники угод прагнули провадити самостійну ринкову політику. В багатьох галузях німецької промисловості склався своєрідний ритм розвитку картелів. Їх формування в тій чи іншій галузі звичайно характеризувалось вилученням або мінімізацією цінової конкуренції та підвищенням цін. Це, як правило, приваблювало в галузь нових виробників. Не будучи зв’язаними картельними угодами, вони починали посилену цінову конкуренцію. Знижуючи ціну, нові незалежні фірми захоплювали значну частину галузевого ринку. В результаті доля членів картелів скорочувалась, що нерідко вело до зменшення об’єму їх виробництва і відповідно до росту витрат. Останнє, як правило, викликало розпад картелів, у галузі починалася гостра цінова конкуренція. Після періоду необмеженої цінової конкуренції знову виникали картельні угоди, до яких підключалися і “новачки”. Далі цикл повторювався.
За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та переливання капіталів вертикальна інтеграція переростає у диверсифікацію, яка є процесом проникнення капіталу тієї чи іншої монополії у галузі, які безпосередньо не пов’язані з основною сферою її діяльності. Якщо диверсифікація здійснюється на основі концентрації капіталу, то проникнення монополій в іншу галузь промисловості здійснюється за рахунок внутрішніх нагромаджень капіталу; коли цей процес відбувається на основі централізації капіталу, то організація виробництва в інших галузях здійснюється шляхом купівлі акцій.
На основі диверсифікації виникає така сучасна основна форма монополістичних об’єднань, як багатогалузевий концерн. Він є об’єднанням десятків, а в багатьох випадках навіть сотень підприємств, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, а головна фірма здійснює над іншими учасниками об’єднання фінансовий контроль. Серед 500 наймогутніших монополій США понад 90% існують у формі багатогалузевих концернів. Лише 5% серед цих гігантських корпорацій випускають однопрофільну продукцію, а переважна більшість їх має у своєму складі у середньому підприємства 11 галузей, а найбільш могутні монополії - до 30 - 50 галузей.
Взагалі в світовій економіці намітилися дві області посиленої диверсифікації. По-перше, це компанії традиційних галузей промисловості (вичерпання джерел накопичення в основних виробництвах штовхає їх на пошук нових інвестиційних можливостей). В останні роки спотерігається “втеча” капіталу з базових галузей в нові наукоємні та в сферу послуг. Вкладаючи кошти в електроніку, робототехніку, військовий бізнес, аерокосмічну промисловість, великі компанії традиційних галузей прагнуть проникнути у високоприбутковий бізнес і використовувати нову техніку і технологію для модернізації застарілих потужностей в профілюючих виробництвах. В компанії “Дженерал Електрик”, наприклад, тільки за 1980 - 1986 рр. доля наукоємних виробництв в загальній виручці зросла з 31 до 44%, сфери послуг — з 23 до 29%, а основного промислового ядра — скоротилась з 1/2 до 1/4.
Інші компанії традиційних галузей знаходять інакші шляхи виходу з кризового стану. “Юнайтед Стейтс Стіл”, наприклад, поглинула дві величезні нафтові фірми — “Марантон Ойл” та “Тексас Ойл енд Гес”. Вже в наш час вона змінила свою галузеву належність: виробництво сталі і металопродукції не являється профілюючим (крім нафтового бізнесу, компанія зайнята виробництвом та збутом різних видів хімікатів, бурового обладнання і т.п.). Згортають традиційні виробництва ряд фірм гумовотехнічної, текстильної та інших галузей.
Друга область активної диверсифікації — інформаційний комплекс. Швидке розширення ринків та їх подріблення, динамічність науково-технічної бази створюють можливості для організаційного об’єднання технологічно пов’язаних виробництв з метою посилення конкурентних позицій. Великі фірми і тут знаходяться на передових позиціях диверсифікації. Ведуча компанія в електроніці — “IBM” — випускає найрізноманітніші типи електронного обладнання — міні- та мікропроцесори, системи автоматизації проектування і виробництва, лідирує у виробництві ЕОМ. Її спеціальні підрозділи розробляють програми для комп’ютерів, надають послуги з переробки інформації, розробки та експлуатації комп’ютерних систем. В останні роки вона зайнялася розробкою та виготовленням найновіших засобів зв’язку.
У 60-ті роки у США і деяких країнах виникли і почали зростати конгломерати, тобто монополістичні об’єднання, які утворилися шляхом поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої та технічної спільності. Наприклад, вже згадувана найбільша американська телефонна монополія “AT&T” скуповувала готелі, автопрокатні станції тощо. Крім бажання присвоїти прибутки рентабельних компаній, конгломеративні поглинання мали також на меті уникнути різних коливань кон’юнктури ринку під час криз.
Третій тип монополій досліджений і описаний американським економістом Едвардом Чемберліном і тому отримав назву монополій Чемберліна. Він гадав, що диференціація продуктів, наявність у них специфічних властивостей породжує монопольне становище продавця. Він пише: “Продукти... виступають як диференційовані тоді, коли існує будь-яка істотна основа для того, щоб відрізнити товар (або послуги) одного продавця від товарів (або послуг) іншого продавця”. Це може бути специфічна якість товару, упаковка, особливість обслуговування, місце розташування закладу тощо. На базі цього формується перевага, яку покупці надають цьому товару чи послузі, купуючи саме їх.
Така диференціація здатна забезпечити певну відособленість ринку для окремого підприємства і тим самим певний контроль над цінами. При створенні таких конкурентних переваг слід враховувати, що велика роль належить організації збуту та рекламі. Вони повинні створити у потенційних клієнтів бажання придбати саме даний товар. Ця монополія істотно відрізняється від попередніх, по-перше, тим, що вона не пов’язана з розмірами підприємства і малі підприємства також можуть здобути її. По-друге, вона має менший економічний ефект (допускає порівняно невелике зростання цін) через існування товарів-замінників.
У сучасному ринковому середовищі найбільш поширеною є олігополія. Це слово грецького походження і означає “мало (небагато) продавців”. Справді, в економіці розвинутих західних країн спостерігається така ситуація, коли в окремих галузях домінують 3-4 крупних фірми. Так у середині 80-х років частка чотирьох провідних автомобільних фірм становила у національному виробництві Японії 71%, ФРН — 79,5%, США — 97,8%, Великобританія — 95,5%, Франції — 99,8%. Схожа ситуація спостерігається і в інших галузях.
Олігополія існує тоді, коли на ринку діє декілька крупних продавців одного товару, або його близьких субститутів. Це є своєрідне переплетення монополій і конкуренції. На думку багатьох спеціалістів, така ситуація є найбільш оптимальною, бо завдяки їй вдається поєднати переваги крупного виробництва з конкурентною поведінкою.
Невелика кількість продавців пояснюється тим, що новим претендентам важко ввійти у певну галузь виробництва. Як правило, це пояснюється обмеженістю ресурсів. Для того щоб виробляти, потрібно мати сировину і матеріали, які вже до того часу є майже повністю розподіленими. Ситуація зумовлюється також тим, що новим претендентам важко знайти ринки збуту, коли попит на цей товар уже насичений.
Продавець має своєчасно реагувати на стратегію та дії конкурентів. Якщо якась фірма знижує ціни, покупці звичайно переключають увагу на її товари. Іншим конкурентам треба вживати оперативних заходів: знижувати ціни або вдаватися до нецінових методів (впроваджувати додаткові послуги для покупців тощо).
Сьогодні, на думку П. Самуельсона і В. Нордхауза, реальними є таємна олігополія і олігополія домінування. У першому випадку олігополісти можуть таємно домовитися щодо єдиної ринкової поведінки, створивши по суті секретний монополістичний картель. У другому олігополісти проводять єдину цінову стратегію, при якій ціни визначає лідер (так зване “лідерство в цінах”), як правило, найкрупніша фірма, інші дотримуються її.
Отже, і олігополія демонструє сильні монополістичні тенденції. Це дало підставу американському економісту У. Феллнеру, а за ним і ряду дослідників колишнього СРСР трактувати олігополії як форму групової монополії, що підтверджує правильність ленінського визначення монополії як угоди кількох гігантських підприємств.
Монополістичні тенденції можуть виявлятися не лише на боці виробника. Вони існують також і на боці покупця. Проявом однієї з них є монопсонія (від грецького “моно” — “один”, “опсонія” — “закупівля продовольства”). Монопсонія має місце тоді, коли на ринку існує лише один покупець певного товару, який, користуючись своїм становищем, може впливати на ціни вбік їх зменшення, тим самим збільшуючи свої прибутки. Найбільш яскравим прикладом монопсоніста може бути держава, яка являється єдиним покупцем зброї у приватних фірм. Це також може бути крупна фірма, що закуповує на сировинному ринку певні матеріали. Терміни “монопсонія” та “монопсонічна ситуація” були вперше описані англійкою Джоан Робінсон у 1933 р.
Іншою і більш поширеною ситуацією такого роду є олігопсонія. Вона характеризує ситуацію, коли існує невелика група покупців певного товару чи послуги. Обмежуючи закупівлю товарів, узгоджуючи ціни (як це було показано у ситуації з олігополією), вони добиваються зниження цін, забезпечуючи собі монопольні прибутки. Така ситуація дуже часто має місце на ринку продовольчих товарів, де група крупних промислових фірм-олігопсоністів диктує свої умови фермерам.
Процес монополізації економіки має як позитивні так і негативні наслідки. Позитивним є те, що у гігантських підприємств та їх об’єднань більше можливостей розвивати сучане виробництво, фінансувати крупні науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію робітників, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці. У промисловості трапляється, що якась фірма завдяки ефективній технології, своїм патентам, своїм фірмовим маркам, лозунгам здійснює значний контроль над цінами. Свої “монопольні прибутки” така фірма знову вміщує у дослідження та рекламу, і вона завжди виявляється здатною йти нога в ногу зі своїми суперниками та навіть випереджати їх. “Дженерал Електрик”, “Рейдіо корпорейшн оф Америка” та “Дюпон” є найкращими прикладами таких компаній.
Оскільки дослідницька робота та реклама поглинають багато коштів, а їх результати нагромаджуються, успіхи породжують нові успіх