Це емісійне фінансування урядових витрат. Американські фінансисти добре розуміють, що подальше збільшення бюджетного дефіциту створює серйозні ризики перспективам стійкого росту економіки.

Професори із ФРС уже давно вчать студентів тому, що структурні проблеми грошовою емісією не вирішуються. У короткочасному плані витрати публічного сектора підтримують ослаблих у кризу внутрішній попит, що важливо, тому що від стану попиту залежить рівень і динаміка американського ВВП. Однак підтримка працює доти, поки ФРС фінансує витрати. Внутрішній кредит - двигун американського споживання до кризи - поки стагнує, як це було й у період реалізації першої програми кількісного пом'якшення. Віри в здатність закредитованих домашніх господарств США обслуговувати борг немає ні в банків, ні в самих громадян. Як видно, повинно відбутися скорочення заборгованості родин до якогось рівня, що вселяє довіру. Так що процес зниження боргового тягаря буде відбуватися, незважаючи на дії ФРС.

Мотиви другого етапу кількісного пом'якшення, мабуть, інші. Грошова емісія не викликає інфляції цін у США, тому що емітовані долари витікають у країни з високою нормою заощадження, що накопичують їх у резервах центральних банків. Тому, якщо, прагнучи до збереження експорту, Китай і деякі інші країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону продовжать перешкоджати зміцненню їх валют проти долара, ФРС покарає їх інфляцією і перегрівом на місцевих фінансових ринках. Якщо ж через побоювання перегріву та інфляції влада цих країн погодиться зі зміцненням їх національних валют, то експорт азіатських товарів у США скоротиться, а номіновані в доларах резерви центральних банків опиняться під загрозою інфляції доларових цін, що знову ж завдасть шкоди економікам азіатських країн. Тому дії США можна розглядати як спробу підштовхнути владу Китаю до більш рішучих кроків щодо темпів ревальвації юаню і прийняття на себе істотної частини світових проблем.

США свій хід зробили. А що на боці Китаю та інших країн, що розвиваються? Переорієнтація частини виробничих потужностей Китаю на внутрішній ринок вимагає підвищення прибутків китайських родин. Як тільки китайська влада почне проводити відповідну політику, фактор низької вартості робочої сили в цій країні перестане працювати, країна багато в чому втратить інвестиційну привабливість. Темпи росту істотно скоротяться, чого китайська влада боїться як вогню. Із цієї причини китайська влада навряд чи піде на швидкі зміни, виявляючи США все більше невдоволення діям ФРС. Єдино можлива угода, що тут проглядається, полягає в розміні прискорення темпів зміцнення юаню на скорочення апетитів ФРС щодо просування програми кількісного пом'якшення.

Тому надалі ми вправі очікувати повільного зростання юаню й інших валют країн, що розвиваються, до долара, а також надходження на світові ринки додаткової ліквідності від ФРС у рамках програми кількісного пом'якшення та, звичайно, постійних взаємних докорів. Ніхто не хоче платити за ланч, що з'їли ще до кризи.

Проте логіку розвитку кризи не можна зупинити. США продовжать спроби замінити приватний борг державним, поки останній не покаже ознаки життя. Вкладення в облігації мінфіну США як інструмент інвестування резервів з більшою ймовірністю стануть більш ризикованими, а самі облігації можуть втратити статус еталонного боргу, що є невід'ємним атрибутом резервної валюти. Одним з конструктивних виходів, здатних змінити скочування до цього сценарію, могло б бути дозвіл країнам - бенефіціярам емісії ФРС використати резерви для придбання виробничих активів у США, тобто направити приплив капіталу в продуктивний сектор економіки. Але на це теж навряд чи можна розраховувати.

Розвиток подій буде періодично повертати нас до питання про альтернативу долару як резервної валюти. Зрозуміло, що резервною валютою може бути тільки грошова одиниця досить великої, диверсифікованої і конкурентноздатної економіки, уряд якої доведе здатність проводити відповідальну грошово-кредитну політику. Тільки така країна може емітувати еталонний борг, службовець високоякісним об'єктом інвестування резервів. Відповідальність країни, що емітує резервну валюту, полягає в здатності враховувати в проведеній політиці ризики світової, а не тільки власної економіки й утримуватися від надмірного використання статусу резервної валюти для рішення внутрішніх проблем. Погодитися, що важко уявити собі настільки мудрого й відповідального суверена, коли мова йде про тверду економічну та політичну конкуренцію у світі, а взаємне економічне становище країн піддається змінам. Із цієї причини в природі немає такої валюти, яка б залишалася б резервною вічно.

Якщо ж повернутися до поточної ситуації, то на сьогодні сформованим вище критеріям скоріше відповідає Німеччина, але вона знаходиться в зоні євро. Євросоюз у цілому має диверсифіковану та конкурентноздатну економіку, прийнятний рівень публічного боргу, а також шанси вирішити проблему надмірного боргового навісу в чотирьох периферійних країнах союзу, тому саме в перспективі євро в зростаючій мірі буде використовуватися як резервна грошова одиниця, хочуть того в Брюсселі чи ні.

Процес зміцнення валют економік, що розвиваються, до долара було б досить розумним координувати, щоб не створювати перекосів у взаємній зовнішній торгівлі. У цьому випадку процес девальвації долара був би більш спокійно сприйнятий економіками цих країн. У будь-якому випадку прийшов час дати перепочинок долару, він утомився грати занадто відповідальну роль світової резервної валюти.

Можна також сподіватися, що цей урок буде засвоєний економіками, що розвиваються, для яких накопичення резервів і заниження курсу були інструментом завоювання світових товарних ринків. Створення резервів повинне слугувати лише для підтримки ліквідності зовнішньоторговельних ринків. Для цього запаси в трильйони доларів не потрібні. Державам, які накопичували трильйонні резерви, треба зізнатися собі, що вони створили ці резерви для того, щоб роздобути більше чужих ринків для збуту своїх товарів, і тепер змушені розплачуватися за це падінням темпів росту та серйозними внутрішніми економічними проблемами.